Держпродспоживслужба Тернополя — БАЛ У СТИЛІ НЕО-РОКОКО

Ой, не спроста мені дорогу чорний кіт перебіг. Уявляєте, сидів собі, харцизяка, спокійненько, чемненько лапки облизував і за вушком тер. Тільки-но порівнялися з ним, як наче дідько вселився, прожогом кинувся мені напереріз. Ще щось із кущів нявкнув. Тепер знаю: ніякий він не харцизяка чи гаспид, а посланий мені знак. Не звернула уваги, ото тепер маюся… Чорний кіт перебіг дорогу якраз перед тим, як повертала до магазину, аби купити новий мобільний. Мій старенький тягнув свою «роботу» навіть більше відведеного йому строку, але ж немає на землі нічого вічного. Ото ж попрощалася з «покійником» та й вирушила з «спадкоємцем». і так втішалася, пригортаючи до серця коробочку з новесеньким телефончиком. Що бігме, тепер знаю, як почуваюся мій чоловік, коли забирав із пологового нашого первістка. Зізнаюся : то приємні моменти в житті жінки, якій уже трохи за … Яких там «за» ? Є жінки молоді і бальзаківського віку. Та годі філосовтсвувати. Пора приятельці зателефонувати. По – перше, давненько новинами не обмінювалися (уявляєте, другу добу!) , а по – друге, обновку треба в роботі випробувати. Не буду лукавити, «випробування» тривали до вечора, звісно, з переривами. Висновок? У таких випадках моя внучка каже «Супер! Клас!» Зранку потяглась до мобільного. Тиць-тиць. А він, як норовлива коняка, ні тпру, ані ну. І чоловік пробував його оживити, і внучка до «реанімаційних заходів» згідно інструкції взялась. Даремно. Все даремно. Ой. Не дарма ж мені той чорний кіт застережливий знак подав. Купила і за чималенькі гроші, мобильник – одноденку. Лишенько, що ж робити? То не бракована шпилька, яку можна з легкою душею на смітник відправити. На сімейній раді одноголосно постановили : треба звертатися до поважного державної установи,яка захищає права споживачів. Хто-хто, а головне управління Держпродспоживслужби в області знайде управу і на підступного виробника, і на улесливого торговця, який, оком не змигнувши, всучив мені не телефон, а проблему. Вже, уявляла як доброзичливі і привітні працівники, чемно мене вислухавши, простягнуть руку допомоги, яку я потисну з великою вдячністю. Ні, тим не обмежуся. Піду в церкву і свічку за їхнє здоров’я і благополуччя поставлю. У такому піднесеному настрої, уже не тримаючи коробочку з телефоном біля серця, а запхавши її глибоко в сумку, вирушила за відомою адресою м. Тернопіль вул. Бульвар Шевченка 11. Ранкове сонечко так іскрило сяяло, наче благословляло на похід в ім’я справедливості. Похід, у якому я не один у полі воїн, а буду підкріплена силами поважних союзників, бо чиновниками Держпродспоживслужби-то найперші бійці на фронті боротьби із нехтуванням інтересами споживачів. Раптом з кущів на дорогу вибрався… чорний кіт і перебіг дорогу. Шмигнув у якусь дірку в підвалі багатоповерхівки, залишивши хвоста надворі, ще й повертів ним. Цього разу котяра не нявкав. Ага, подумала, застерігає від невеличкої капості (на велику нявканням же озивався), ото треба бути обережною, щоб не зашпортатися на тротуарі. Тому йшла обережно. З полегшенням передихнула, коли побачила обрис потрібної будівлі. Ступила на подвір’я і завмерла розгублено. Тут вирував людський мурашник. Група чоловіків і жінок, стоячи біля вхідних дверей, щось жваво обговорювала. Дехто димів цигарками, вмостившись у затінку. Хтось переходив від одних до других і щось запитував, поглядаючи на годинник. Схоже, таких сердешних, як я в місті немало. Ген яка черга споживачів вишикувалася за захистом! Тут, на вулиці, її <<хвіст>>, а ще ж є коридор. Цікаво, чи довго доведеться чекати? — Скажіть, а прийом людей триває довго?- наважилася притримати за лікоть хлопця, який якраз вийшов із вхідних дверей. — Та офіційна частина вже закінчилася, — знизав він плечима. — І шампанське вже стріляло, і коньячок розливали. Те, що мій випадковий знайомий каже правду, підтверджував запах благородних напоїв, який окутував мене щоразу, коли молодий чоловік вимовляв якесь слово. А для цього йому довелося докладати немалих зусиль, бо мусив долати опір неслухняного язика. — І там усім наливають? – з острахом поцікавилася. Перспектива хильнути чарку-другу з чиновниками мене не радувала. Не могла второпати, що за порядки тут заведено: людина звертається зі скаргою, а їй, незнайомій-невідомій, буль-буль. Казна-що і диво небачене. — Гостям Трінька-Яворська завше рада, — запевнив молодий чоловік. – Усі ж свої… А який колектив підібрано! Душа в душу, що не людина, то скарб. Не знаю, скільки ще тривав би наш особливий діалог, бо молодий чоловік говорив про щось зовсім незрозуміле, якби він раптом не втратив рівновагу і, намагаючись уникнути приземлення, не сперся на моє плече. Тут хтось із курців, відкинувши цигарку, поспішив нам на допомогу. Так, нам, бо не уявляю, що мала би робити з людиною, яка намагалася заснути, спершись на мене. Мабуть, удвох упали б. На щастя, минулося. Хлопця підхопили під руки і повели, точніше поволокли, кудись за вхідні двері. А я поспішила услід – не з цікавості про долю захмелілого, а внаслідок власної необхідності: телефон мій мовчить, як пень. У коридорі порожньо. Усі двері зачинені. За якими з них зникли ті двоє, не помітила. Пішла на звук голосів, які перекрикували музику. Гучні <<Будьмо!>>, <<Іменинниці – гіп-гіп ура>> нарешті й мені, нерозторопній і наївній, прояснили картину того, що там, надворі, виглядало дуже дивним. У мені просто ніхто на не зовсім тверезу голову не запідозрив просто відвідувача, обтяженого клопотами, що прийшов не в гості, а до установи, яка, якщо вірити законам, постановам і так далі, покликана допомагати просто людині, яка мала нещастя отримати недоброякісний товар. Не в той день прийшла. То ж чиновництво в поті чола забавляється, святкує день народження якоїсь їхньої, видно, начальниці. А я ж, проста, як дошка, думала, що робочий день напружений і націлений на виконання обов’язків. День довгий, ще й обідня пора не настала, то справи, за їхньою логікою, почекають. Служивому люду теж треба розкріпачити душу. Як це за класами називається?! Епоха Відродження, Ренесанс. Здається, що відтоді й повелося щось пишне іменувати бароко чи рококо. Нічогісінько в тих хитромудростях минулого не розумію, зате, стовбичачи в коридорі і дослухаючись до веселого гамору, починаю усвідомлювати, що випадково потрапила на чужий бал у стилі таки рококо чи, може, все ж, бароко. Та біс із ними, отими стилями. Причепилися, як реп’яхи до собачого хвоста. Невже мало мені хвоста чорного кота…? Бач, треба було здогадатися, що то був знак застереження не моїм туфлям, а голові. Куди ж я приперлася? Чому не зорієнтувалася одразу і не дала заднього ходу? Картаючи себе, вийшла на подвір’я. Сценки життя тут не змінилися. Туди-сюди від групи до групи хтось сновигав, вставляючи своє слово в розмову. Усі свої – із колективу, здруженого, згуртованого і загартованого з’єднаного… Цікаво, чим з’єднаного? Втім, що тут цікавого. Люди веселяться, а час іде, робочий час. А кому він потрібний? Бігме, не їм. На мене так ніхто й не звернув уваги. Кожен був зайнятий своїм, себто, колективом. Схоже, всі чогось очікують. А мені доведеться почекати наступного дня в надії, що балюнки тут не щодня організовують. Уже рушила повз помітно втомлене святковими перипетіями чиновництво, як у двір не заїхала, а наче впливла солідна легківка. Водій розвернувся і загальмував. Дверцята відчинилися, якось поважно, навіть урочисто. Спершу я помітила великий букет квітів, якийсь яскравий об’ємний пакунок, а потім самого водія. Ти ба, це ж знайоме обличчя. Не впізнати сусіда просто немислимо. Сам пан Богоніс сюди завітав. Мету приїзду засвідчували квіти і пакунок. Отакої?! Приїхав привітати незнайому мені Тріньку-Яворську. А що тут такого?! В тому, що чиновники (і на захисті прав споживачів) залишаються людьми з притаманними просто людям слабостями, я вже переконалася. Недарма ж той клятий чорний кіт хвостом мені сигналізував: обережніше із захисниками, мовляв, не заважай людям жити, не відволікай. Шкода, що пан Богоніс оце привітає ту Тріньку-Яворську і натякне занадто широко розкритим душам її підлеглих, що пора закруглятися, як там у пісні, погаснуть свічки чи щось таке. Справді, не минуло й кількох хвилин як пан Богоніс повернувся до автівки. Але не сам. По-джентельменськи відчинив дверцята і посадив свою даму на місце біля водія. Розкішний букет квітів у її руках розшифровував особу іменинниці. Маю честь заочного знайомства з якоюсь Трінькою-Яворською. Ще подумала:<<Оці двоє, безсумнівно, їдуть кудись захищати права споживачів. Когось десь зневажили настільки, що без втручання такого поважного начальства, прошу пробачення, панства не обійтися. Усе залишили пан Богоніс та його соратниця, аби захистити, допомогти. І святом пожертвували, і застіллям, і нікого з підлеглих завданнями не обтяжували>>. Автівка ж рушила, війнувши мені в обличчя хмаркою пилюки. Крізь віконечко помітила усміхнене обличчя Богоноса. Он як радіє чоловік нагоді кинутися в атаку на порушника прав споживачів!Боєць!Що боєць, то безперечно. А мій німо-сліпий телефон почекає до вечора і ніч полежить мовчки. …Наступного ранку знову вирушила вже натоптаною стежкою. Годинникова стрілка показувала 10-ту годину ранку. Ступала знайомими після учорашнього коридором, даремно намагаючись відчинити хоч одні двері. Все замкнено. Дивно, робочий день давненько розпочався. Може, якесь зібрання, цур не вчорашнє, а з тих, які називають виробничими нарадами? З глибоких роздумів вибратися допомогло брязкання ключів. Обернулася. Ні, не обговоренням планів, перспектив і пошуком шляхів розв’язання проблем пояснювалися замкнені двері службових кабінетів. Просто чиновники лише <<підтягнулися>> до місця служби на благо і в імя … Але й однієї живої душі вистачило, щоб отримати потрібний орієнтир. — З таким питанням Вам треба звернутися до нашого керівництва.,- почула у відповідь на запитання, хто допоможе з телефоном, який тільки день пропрацював і замовк. — Трінька-Яворська на підході. Почекайте хвильку-другу поверхом вище, де й розташований її кабінет. На щастя, чекати не довелося. Трінька-Яворська сиділа за робочим столом. Перебирала кілька папірців машинально, бо дивилась кудись у вікно. На моє несміливе <<можна? >> зреагувала поворотом голови. Оскільки запрошення присісти не отримала, то мусила переминатися з ноги на ногу. А ця незручність додала рішучості, отож одразу попросила допомоги. Про оказію з телефоном розповіла їй стисло і чітко, як мене вдома й вчили. На підтвердження сказаного виклала на стіл перед поважною пані <<речові докази>>:чек, німо-сліпу мобілу. Трінька-Яворська ні про що не запитувала, нічого не уточнювала, навіть чек її не зацікавив. Вона дивилась чи то на мене чи скрізь мене. Після короткої паузи якимось <<металевим>> голосом людини, якій остогидло все, а особливо – такі, як я, зайди винесла <<вердикт>>: <<Вам потрібно із заявою звернутися на Микулинецьку, 20 до керівника Держпродспоживслужби Хомінця >>. — Але ж я… — Я не українською з Вами розмовляю? Невже не зрозуміло,- підкреслено холодний тон учорашньої іменинниці означав закінчення розмови. — Я ж прийшла за допомогою,- осмілилась наполягти на свому, намагаючись глянути у вічі тій, від кого залежало розвязання конкретної проблеми конкретного споживача. І краще б мені це не вдалося, бо наштовхнулася на кригу в її зіницях. — Із заявою, на Микулинецьку, 20. Ще раз повторюю… Остання фраза долинула навздогін, коли я вже йшла до виходу. …Чорний кіт наче підстерігав мене. Побіг назустріч і раптом повернув до кущів. Звідти почулося голосне <<Ня-яв>>. Зупинилася, перевила подих. Що ж то діється? Котяра не перебігав дорогу, коли йшла туди, де мені мали би допомогти. Перебіг на зворотному шляху звідти, звідки мене просто випровадили, або, як каже внучка, сплавили. І що б це означало? Невже доля готує щось новеньке, так би мовити, другу серію, але не телевізійно-кіношної, а реально-життєвої стрічки? м. Тернопіль


9.10.2018 13:38 хм

Трінка-Яворська — нео КОКОКО!



Джерело статті: “http://ord-ua.com/2018/10/09/derzhprodspozhivsluzhba-ternopolya--bal-u-stili-neo-rokoko/”